Фібі й кран

Фібі жила зі своєю сім’єю в квартирі на самому верхньому поверсі.

Звідти було видно майже все місто!

Щоранку вона забиралася на спинку дивана й влаштовувалася біля вікна — прямо на свій м’який пледик. Часто вона брала із собою свої іграшки — зайчика або бегемотика.

Вони разом спостерігали за перехожими: хто куди поспішає, хто вигулює собак, хто їде на велосипеді.

Коли Фібі бачила, що її друзі виходять гуляти, вона одразу бігла до своїх господарів і казала:

— Терміново! Мені теж треба на вулицю! Негайно!

А інколи вона виглядала татову машину, щоб дізнатися, коли він повернеться додому.

Так і проходили її веселі дні, поки одного ранку у вікні не з’явилося… щось дивне.

Якось Фібунька, як завжди, сходила на прогулянку. Вона бігала по пляжу, бігала за чайками, гризла мушлі — все як завжди.

Потім вона повернулася додому, мама помила їй лапки, і Фібі зручно вмостилася на спинці дивана поруч із зайчиком, який стежив за порядком, поки її не було.

І тут Фібі побачила якусь величезну штуковину, якої раніше не було.

Це був кран.

Справжній, гігантський будівельний кран!

Фібунька не могла повірити своїм очам.

— Що?! Як це взагалі можливо?! — вона була категорично не згодна з тим, що у її дворі почали щось будувати, та ще й перекрили їй вид на місто!

Вона почала обурюватися й голосно гавкати на кран, щоб він їхав кудись подалі, але він її не послухав.

Зате прийшов тато й сказав:

— Фібі, досить шуміти!

Фібі образилася.

«Як це — досить шуміти? — подумала вона. — У нашому дворі чудовисько, а вони нічого не роблять!»

Тепер у неї з’явилася нова місія — слідкувати за краном.

Далі стало ще гірше: він почав їздити туди-сюди, крутитися, а ввечері світився, як велетенське страшне чудовисько.

Наступного дня Фібі зібралася з друзями у дворі.

— Це нікуди не годиться! — обурювалася вона. — Вони забудують увесь двір, і нам ніде буде гуляти!

— Може, напишемо листа дяді президенту ? — запропонував сусідський пес Рікі. — Напишемо, що ми проти: собачки страждають і все таке. І хай він забере цей кран!

Усім ця ідея сподобалася. Вони зраділи, але потім Берта сказала:

— Ідея непогана… але чи хтось із нас взагалі вміє писати?

Усі притихли. Ніхто не вмів писати — лапками ж незручно!

Тут виступив кіт Антоніо.

— Є ідея краща, — сказав він. — Уночі заліземо в кран і вивеземо його кудись подалі з нашого двору!

На мить усі замовкли, а тоді Фібі сказала:

— Чудово! Тоді й писати не доведеться!

Усі погодилися. Вирішили: раз уже план придумав кіт, то він і виконає його.

Антоніо зітхнув:

— Чому саме я?

Але визнав, що кіт, який дереться на кран угору, виглядає менш підозріло, ніж собака, і пішов готуватися.

Фібі сказала, що забезпечить безпеку.

Настала ніч.

Коли стемніло і кран спорожнів, кіт почав операцію.

Пес Рікі стояв унизу й стежив, щоб нікого не було.

— Давай швидше, Антоніо! Мені здається, нас хтось помітить! — шепотів він.

А кіт, видираючись угору, бурчав:

— Навіщо я взагалі це запропонував?..

Тим часом Фібі посадила зайчика біля вікна — щоб він стежив згори.

А сама зробила вигляд, що їй терміново треба в туалет, щоб її вивели надвір. Вона ходила колами навколо будинку, спостерігаючи за обстановкою.

Потім її все ж затягнули додому (хоч вона й опиралася), і вона спостерігала з вікна стільки, скільки могла, доки не заснула прямо на дивані.

Вранці, прокинувшись, Фібі побачила, що кран усе ще стоїть на місці!

Пізніше вона зустріла Рікі.

— Ну як? — запитала Фібі.

— План майже вдався, — відповів він. — Антоніо заліз аж на самий верх, його ніхто не помітив! Тільки ми не врахували, що він не має жодного уявлення, як керувати краном! А потім нам здалося, що хтось іде, і ми утекли. Загалом, план трохи недопрацювали.

Фібі тяжко зітхнула.

— Доведеться нам змиритися з цим краном, — сказав Рікі й пішов далі гуляти.

Але Фібі не здавалася.

«Ну ні! — подумала вона. — Ми ще щось придумаємо!»

І пішла дізнаватися, як записати кота на курси керування краном.