Фібуня та рятувальник

Фібі дуже любила бувати на пляжі.

Вона обожнювала плавати, бігати по піску, стежити за чайками, зустрічати інших собак і гратися з ними. Ще їй подобалося знаходити великі мушлі та гризти їх — інколи вона тягла їх додому й гралася з ними там.

Берта, її подруга, була не в захваті від цього:

— Після пляжу лапи всі в піску, та ще й носик може обгоріти! — бурчала вона.

Але Фібі лише махала хвостиком, брала хазяйку й ішла купатися.

Іноді вся сім’я сідала в машинку й їхала кудись далі — на пляжі які були далеко від дому. Навіщо? Фібі не дуже розуміла, але їй усе підходило, якщо її брали з собою.

У машині в Фібі було своє місце, навіть два! Мама купила їй чохол із малюнками кісточок на сидіння, а в ньому навіть були кишеньки для смаколиків. Тому вона дуже любила ці поїздки.

Бувало, вони плавали на зовсім диких пляжах, де не було людей. Її мама любила плавати навіть більше, ніж сама Фібі, тож інколи Фібі доводилося кликати її на берег — адже вона вже втомлювалася, а залишити маму одну у воді не могла.

Зазвичай Фібунька завжди плавала зі своєю сім’єю і стежила, щоб вони не потонули.

Якось вони приїхали на величезний пляж, де було дуже багато людей.

Фібі, як завжди, плавала й засмагала.

У той день сонце пекло особливо сильно, тож вона частіше сиділа під парасолькою й ліниво дивилася на хвилі.

І раптом вона помітила щось у воді.

Хтось кликав на допомогу!

Поки Фібі збагнула, що відбувається, повз неї пронісся великий чорний пес і одним стрибком опинився у воді.

За кілька секунд він уже витягував людину на берег.

На його помаранчевому жилеті було написано: «Рятувальник».

Фібі завмерла від здивування.

Це був справжній пес-рятувальник!

Вона дивилася, як він гордо йде піском — мокрий, сильний і серйозний.

— Ого! Ти так швидко його витягнув! — сказала вона, коли він проходив повз.

— Це моя робота, — спокійно відповів він.

— А хто тебе навчив?

— Мій хазяїн — рятувальник. Ми тренуємося щодня: бігаємо, плаваємо, а інколи навіть робимо коктейлі, — сказав він.

— Клаааас! Я теж хочу бути рятувальником! — радісно сказала Фібунька.

— Ти? — усміхнувся він. — Ти ж маленький спанієль. Кого ти можеш врятувати? Не відволікай мене від роботи. — І пішов далі.

Фібі розсердилася:

— Та він же мене зовсім не знає! Хто він узагалі такий? Жилетку надів — і думає, що найголовніший!

Після того дня Фібунька вирішила: вона стане справжнім рятувальником!

Вона тренувалася щодня: бігала пляжем, плавала на швидкість, думала, де дістати такий самий крутий жилет.

Кілька разів вона навіть «врятувала» Луїса, витягнувши його з води. Щоправда, він чомусь обурювався:

— Фібі, та я не тону! Скільки разів тобі повторювати — я так плаваю, в мене просто лапки короткі!

Але Фібі думала, що він просто соромиться, і продовжувала його витягувати.

«Врешті-решт його плавання більше схоже на смикання того, хто тоне», — думала вона. — «Тож, на всяк випадок, нехай побуде на березі».

Вона ще старанніше стежила за своєю сім’єю у воді й приглядала за іншими людьми на пляжі.

Вона казала Бертi:

— Я вже навіть краще плаваю, ніж той противний чорний пес із пляжу!

— Фібунька, та ти ж просто любиш плавати. Навіщо тобі бути рятувальником? — дивувалася Берта.

Але Фібі не слухала. Вона хотіла стати найкращим собакою-рятувальником.

Якось вони повернулися на той самий пляж, де був той пес-рятувальник.

Фібі весь день стерегла пляж, уважно стежила за обстановкою, але все було спокійно — навіть Луїса не було, щоб його врятувати.

І тут це сталося: хтось знову кликав на допомогу з води!

Фібі рванула у воду, обігнала чорного пса й швидше за всіх дісталася до того, хто тонув. Вона майже допливла, але раптом її лапка застрягла між скель. Фібі злякалася і почала борсатися у воді.

Тут поруч опинився пес-рятувальник — він швидко пірнув, звільнив її лапку, і вони разом попливли до людини та допомогли йому дістатися берега.

— Ну ти даєш, спанієль! — сказав він. — Так швидко бігати й плавати! Тобі й справді треба в рятувальники! А за лапку не хвилюйся, з усіма таке бувало.

— Дякую. Так, я ж казала, що я дуже швидка! — відповіла Фібі. — Але рятувальником я вже не хочу бути — надто стресова робота.

— Ну, це так. Але якщо передумаєш — приходь, — сказав він і пішов до своєї рятувальної будки.

Фібі подумала:

«Ні вже, я краще буду, як раніше, плавати зі своєю сім’єю й ганятися за чайками. Щось мені не сподобалося бути рятувальником».

Вона зрозуміла, що Берта мала рацію — вона просто любила море.

І хай вона не рятувальник, зате вона найщасливіший собака на пляжі!

Відтоді Фібунька знову насолоджувалася своїми безтурботними днями на пляжі, плюскалася у хвилях, грілася на сонці — але за Луїсом усе ж таки наглядала!