Фібунька біля океану

Фібунька дуже любила бігати. Вона бігала пляжами, лісами, за велосипедами, за котами, навіть за Луїсом — коли вони гралися.

Луїс сміявся й кричав:

— Фібі, обережно! Я ж свій улюблений шарфик забрудню!

Але насправді йому це дуже подобалося.

Одного весняного дня мама сказала:

— Фібі, поїхали в маленьку подорож, тільки ми вдвох.

Дідусь довіз їх до вокзалу, вони купили їжу в дорогу й уже стояли на пероні, чекаючи на потяг.

У потязі Фібі влаштувалася біля вікна, поклала голову мамі на коліна — і так вони їхали, обійнявшись, кілька годин.

Потяг був двоповерховий, і зверху було видно всі міста, повз які вони проїжджали.

Нарешті вони приїхали. Це було маленьке, затишне містечко. Там стояли гарні старі будиночки, було багато млинцевих, пахло морем і шуміли хвилі. Все це виглядало особливо прекрасним на тлі океану.

Було прохолодно, але хвилі такі гарні, що Фібі весь час дивилася на них.

Вони з мамою багато фотографувалися, їли млинці, мама ледве не купила ще один магнітик, але вчасно передумала.

У таких маленьких містечках люди нікуди не поспішають і дуже люблять собак. За весь день до Фібуньки підійшло стільки людей, що вона навіть втомилася від обіймів! Її гладили, хвалили й усміхалися мамі. Фібі була щаслива.

Добре, що мама ще зранку вдягла на неї светрик, щоб Фібунька не змерзла.

А оскільки в містечку було багато рибалок, Фібі підбігала до них подивитися, чи немає в них рибки. Якось вона помітила одного пса-рибалку. Він був у рибальському капелюсі й уважно стежив за тим, як його господар ловить рибу.

Фібі познайомилася з ним:

— Привіт, я Фібі!

— Привіт, а я Бенедикт, — сказав він, не відводячи очей від вудки. — Ти не місцева, так?

— Так, ми з моєю мамою приїхали погуляти. Ми їхали потягом і ще їли млинці. У вас тут класно! А ще рибку часто дають скуштувати.

Бенедикт зітхнув:

— Це так, але останнім часом риби щось мало. Мій господар що тільки не пробував: різну наживку, різні вудки — нічого не змінюється.

— Хм… може, всі рибки попливли у відпустку? — припустила Фібунька.

— Може… — відповів Бенедикт. — Але тоді нам доведеться їхати за ними у відпустку.

Фібі засміялася, і, оскільки в них не було чим перекусити, попрощалася й побігла наздоганяти маму, яка вже її шукала.

Починало темніти, і вони пішли до вокзалу чекати на потяг. Дорогою Фібунька заснула в мами на руках. Провідники перевіряли квитки й тихенько гладили її — вона й справді була схожа на м’яку іграшку.

Коли дідусь забирав їх із вокзалу, він здивувався:

— Ох, Фібі, яка ж ти брудна!

— Доведеться купати, — сказала мама.

«Купати?! Мене?!» — злякалася Фібі.

Ну подумаєш, вона всього кілька разів пострибала в калюжу… і трохи повалялася в піску… ну і ще разочок у траві. Це ж не бруд, правда?

Усю дорогу додому вона думала, як уникнути купання. «А раптом ще й кігті різатимуть?!» — вона вже репетирувала в голові, як тікатиме під ліжко. Але зрештою нічого не вийшло, і її затягнули у ванну.

Вона не любила купатися, бо їй подобався її природний запах. Але мама ввімкнула теплу воду, намилила її собачим шампунем, на якому був намальований спанієль, і зробила Фібі масаж лапок.

Фібі визнала, що все було не так уже й погано.

Але потім її почали сушити феном. «Ну це вже занадто!» — думала Фібі й голосно обурювалася на фен. Тому фен довго не протримався — його вимкнули.

Та тут сталося найстрашніше: дістали кусачки для кігтів.

«Тільки не кігтекюр!» — думала Фібі. Але було пізно — дідусь уже тримав її на руках, а мама шукала її кігтики в шерсті.

Фібі намагалася втекти, зітхала, робила вигляд, що зомліла — але нічого не допомагало. Дідусь розповідав їй казку про бегемотиків, а мама стригла їй кігті. Все це тривало хвилин п’ять, але їй здавалося — цілу вічність.

Фібі рванула у своє затишне ліжечко, загорнулася в ковдрочку й… одразу міцно заснула.

І їй снилося, що вони з мамою знову гуляють містечком.

Тільки в цьому сні ніхто її не купає.