Фібі й дядя ветеринар

Якось Фібі пішла, як завжди, гуляти зі своєю мамою. День був цілком звичайний — сонечко світило, машинки їздили, вітерець ворушив листя. Але Фібі раптом помітила, що всі навколо якісь мовчазні.

Вона насторожилася, але потім вирішила, що їй здалося, і спокійно пішла далі, нюхаючи траву та роздивляючись голубів.

Потім вони разом сіли в машинку й кудись поїхали.

За якийсь час Фібі почала впізнавати вулиці, дерева, булочні — вона знала це місце.

«Тільки не це!» — подумала вона.

Фібі почала панікувати, підбігла до вікна й почала голосно гавкати:

«Випустіть мене! Терміново! Мені треба на повітря!»

Але машину ніхто не зупинив. І невдовзі вони приїхали.

Це була лікарня — вони приїхали до дядька ветеринара, якого Фібі зовсім не любила. Тікати було вже запізно, але вона все ж спробувала рванути перед входом. Не вийшло — її затягнули всередину.

У коридорі було повно інших звірів — хтось скиглив, хтось просто сидів і чекав. Вони сиділи в черзі, а потім Фібі, як завжди, зважили на вагах у коридорі.

Тато подивився на цифри й сказав:

— Плюс триста грамів. Нічого, Фібі, це в межах норми — все добре.

А у Фібі й так усе було добре! Вона не розуміла, навіщо її сюди привезли.

Вона вже, якось зробила цю помилку.

Одного зимового, мокрого дня Фібі не хотіла йти гуляти — їй хотілося спати під ковдрочкою зі своїм зайчиком. І коли її покликали на прогулянку, вона почала кашляти й зробила вигляд, ніби в неї болить горло.

— Фібі захворіла! — у паніці сказала мама.

Вона натягнула на неї смугастий шарфик і, замість того щоб залишити Фібі в ліжечку, повезла до дядька лікаря! Відтоді Фібі більше ніколи не прикидалася хворою.

«Краще вже вийти на п’ятнадцять хвилин під дощ, ніж робити уколи в дядька лікаря!» — думала вона.

А зараз вона була абсолютно здорова! Щоб це довести, Фібі почала носитися приймальнею, показуючи всім, яка вона бадьора й весела. Але мама швидко зупинила її й посадила поруч.

Недалеко стояла клітка з хом’яком. Він підозріло зиркнув на Фібі й прошепотів:

— Псссс…

Фібі не реагувала. У хом’ячка був дивний погляд, і Фібі побоювалася, що в нього сказ.

— Псссс… — знову сказав він.

«Може, не помітить, якщо не рухатися», — подумала Фібі, намагаючись не моргати.

— Гей, спанієль! Псссс! — не вгамовувався хом’як.

— Що? — не витримала Фібі.

— Ти новенька, чи що?

— Та ні, я вже була тут, — відповіла Фібі.

— Перший раз тебе бачу… Ну гаразд. А за що тебе сюди притягли? — спитав він, видно було, що буває тут часто.

— Не знаю… Мабуть, зважать і дадуть печиво. Плановий огляд, — нервово сказала Фібі, сподіваючись, що так і буде.

— Ага, звісно! — хмикнув хом’як. — Я минулого тижня теж так думав, а в результаті мені зробили п’ятнадцять уколів у дупу!

— П’ятнадцять?! Як маленькому хом’ячку можуть зробити п’ятнадцять уколів? — недовірливо спитала Фібі.

— Ну гаразд, може, не п’ятнадцять, а п’ять, — зізнався хом’як. — Але гігантською голкою!

Фібі подумала, що для маленького хом’ячка будь-яка голка — гігантська, але все одно стало страшно.

І тут лікар сказав:

— Фібі Ткач, проходьте!

— Прощавай… — зітхнув хом’як.

Фібі стало зовсім страшно. Вона впиралася всіма лапами, але мама все одно занесла її до кабінету. Там Фібі одразу застрибнула їй на руки — про всяк випадок.

Дядько ветеринар і мама про щось поговорили, потім він підійшов до Фібі. Оглянув вушка, зубки, спитав, як вона себе почуває, і дав таблетки від глистів та кліщів.

Фібі приготувалася до найгіршого — до п’яти уколів, як у хом’ячка, але натомість дядько ветеринар усміхнувся, погладив її по голові й сказав:

— Молодець, Фібі. Здорова!

Фібі зрозуміла, що треба швидко йти, поки вони не згадали про уколи, і стрімголов побігла до дверей, а потім і до машини.

— Фух! — думала Фібі. — Цього разу пощастило!

Вона насолоджувалася спокійною дорогою додому й думала про те, як буде розповідати про свого нового знайомого хом’ячка — Берті та Луїсу.