Фібі й велика таємниця

Якось Фібі почала помічати, що її хазяйка поводиться дивно. Вона постійно усміхалася, сміялася і про щось думала. Фібі, звісно, раділа за свою маму, але їй дуже хотілося дізнатися, що відбувається.

Вона поділилася цим із Луїсом, коли була на базарі.

Він жував шматочок риби, задумався, а потім сказав:

— Недобре це… Може, вони хочуть завести ще одну собаку?

— Що? — здивувалася Фібі. — Але ж це добре, — подумавши, сказала вона.

— Ні, не добре, — дожовуючи, відповів Луїс. — Тепер їжі в тебе буде вдвічі менше, і доведеться віддавати свої іграшки.

— Іграшки??? — Фібі аж підскочила, згадавши свого улюбленого зайчика. — Ні вже, це вже занадто! — сказала вона.

— Що ж, — знизав плечима Луїс, — тут уже нічого не зробиш.

Фібі вже кликали назад, і вона, трохи засмучена, попрощалася з Луїсом.

Дорогою додому вона вирішила, що просто так не здасться, і що її зайчик та їжа залишаться тільки її.

Згодом вона почала доводити своїй родині, що їм цілком вистачає й однієї собаки.

Вона ще активніше «захищала» дім і тепер гавкала з вікна на перехожих не лише вдень, а й уночі.

Коли посудомийну машину забували закрити, Фібі вилизувала весь посуд — думала, що так допомагає.

Вона приносила додому палиці, які знаходила на вулиці, й дарувала їх мамі — ховала під подушку.

Загалом, Фібі робила все, щоб показати: однієї собаки в родині більш ніж достатньо.

Берта радила:

— Просися частіше на вулицю, нехай господарі частіше гуляють — їм сподобається!

Фібі так і робила. Але нічого не змінювалося, і вона все більше хвилювалася за свого зайчика.

— Можеш сховати його в мене, якщо хочеш, — казала Берта, намагаючись її заспокоїти. — Будеш приходити в гості й гратися з ним.

Але це Фібі зовсім не заспокоювало.

Одного разу Фібі почула розмову своєї родини. Її мама казала:

— Треба Фібі купити червоний берет. Обов’язково. Вона ж буде в Парижі — там усі ходять у беретах.

Фібі завмерла.

Париж?!

Ось яку таємницю вони приховували!

Фібі багато чула про Париж від своєї сім’ї. Її мама обожнювала про нього розповідати. Фібі бувала там раніше, і не можна сказати, що їй це сильно подобалося — надто багато людей, — але її мама просто обожнювала туди їздити. І тепер, мабуть, вони знову їдуть усією сім’єю на машині — разом із бабусею, дідусем і мамою.

На наступній прогулянці Фібі розповіла про це Бертi:

— Загалом, ми всією сім’єю їдемо до Парижа. На машинці.

— То справа не в іншій собаці! — сказала Берта. — Можеш не хвилюватися за зайчика. І навіть можеш узяти його з собою — нехай теж побачить Париж!

— Та немає ніякої собаки! Луїс усе переплутав і мене заплутав! Та й яка ще собака — я й сама мала здогадатися: моїм батькам ледве вистачає часу готувати мені їжу щодня, не те що для двох собак. І це ще я мало їм! — обурилася Фібі.

— Ну що, збирайся в мандрівку, — сказала Берта. — Не забудь узяти антисептик для лапок, щоб протирати їх після метро. І зайди в мою улюблену м’ясну крамницю до дядька Вінченцо — він дасть тобі кісточки.

— Добре, — сказала Фібі, уже мріючи про кісточки.

За кілька днів вони поїхали. Машину завантажили валізами.

Беретик для Фібі прийшов вчасно. Вушка в ньому трохи чесалися, але мамі він дуже подобався і Фібі вирішила потерпіти.